Василина Боруцька: Чому я знов піду на «Доброволець»

Про цю надзвичайно круту і цікаву ініціативу я знала ще задовго до того, як опинилася на Волині (хоч і те сталося зовсім недавно, якщо брати в масштабах Всесвіту). Вікіпедія і інші модні видання, які повідомляють про змаг, описують «Доброволець» як всеукраїнські екстремальні змагання.

Але в цю суху лаконічну фразу аж ніяк не поміститься суть випробування і водночас блаженства, яке чекатиме на тих, хто зважиться подати заявку. Це чудовий спосіб провести вихідні для любителів природи, активного відпочинку чи фанатів надзвичайно мальовничих волинських нетрів. А ще – майже унікальна можливість поїсти бутербродів бредучи снігом, що сягає колін; незабутній шанс загубитися на роздоріжжі у місці, яке на карті позначене як мішаний ліс; гарний привід шукати ту саму особливу сосну у здоровенному сосновому лісі.

Певно, найголовнішою особливістю змагу є те, що «Доброволець» традиційно організовують в історичних місцях. Завдяки цьому ви зможете побувати на теренах боїв УПА чи на могилах провідників, на яких, ручаюся, у вас буде не багато шансів побувати за інших обставин. Суть змагань у тому, аби за визначений час пройти маршрут, який ви обрали (вони бувають різної протяжності), та «зачекінитися» на якнайбільшій кількості контрольних пунктів (КП). На початку змагань кожна команда отримує карту, на яку нанесено контрольні пункти – точки, позначені символікою «Добровольця», біля яких має сфотографуватися команда, тим самим підтверджуючи, що гравці йшли по маршруту, а не «зрізали» через поля) КП бувають різними за цінністю – найбільшу кількість балів вартують «історичні» пункти. Є ще технічні КП – стовпи на лісорубних просіках чи «позначені» дерева. Саме враховуючи швидкість подолання маршруту та суму балів за кожен підкорений КП і визначають місце команди у підсумковому рейтингу. До слова, до вибору КП організатори минулого року підійшли з гумором – забігаючи наперед, скажу, що другим завданням на нашому маршруті було знайти зламану сосну. На підході до позначеного місця ми зустріли друзів з іншої команди, які дали «наводку» – дійти до сосняка, а там повернути праворуч. Ми зраділи підказці, але зарано, бо знайти сосну зі зламаним вершком у сосновому лісі – місія не з легких. Тож звідси і надалі сосни з підсочками, три сосни з одного кореня і решта «сосен» стала нашими улюбленим завданнями.

Так от, минулого року я і наша молода команда, яка робить щось важливе, брала участь у цьому випробуванні вперше. Але можу впевнено заявляти, що зовсім не востаннє. Наша команда «Кокот» умовно поділялася на дилетантів, людей, які трохи шарять, і одного «стріляного птаха», який «зуби на Добровольці з’їв» (мається на увазі, брав участь, і, найголовніше, дійшов). Але те, що більшість із нас приїхали сюди із великими очима, напевно, тільки додавало завзятості. Тож прибувши на старт, ми, чи принаймні я, були ледь не найголоснішими учасниками минулорічних змагань.

Туристи на «Добровольці» візуально поділяються на кілька категорій: найгрізнішими є «бігуни». Їх легко впізнати між надто галасливими або занадто переляканим новачками – «бігуни» одягнені у на вигляд геть тонкі лосинки, постійно розминаються і озброєні маленькими рюкзачками, які ми жартома охрестили «косметичками» (їй-Богу, я не знаю, як туди можна вмістити улюблені бутербродіи і термос). Це найшаленіші учасники, які біжать всю дистанцію, не звертаючи увагу, чи то болото, чи колії, чи сніг. Побачивши, який темп команди «бігунів» взяли ще на самому фініші, у мене, сказати по правді, виникли сумніви, чи зроблені вони з плоті й крові.

Друга категорія – це «ентузіасти». Чуваки з важкими рюкзакам і на око невеликим досвідом в подібних змаганнях, сяють впевненістю, що дійдуть і навіть зроблять це скоріше, ніж решта. Якщо на змаганнях ви зустрінете людей із запасом їжі принаймні на 2 дні, то це точно буде «ентузіаст», який не париться про вагу власного рюкзака. Ну, принаймні, перших 10 кілометрів шляху)

Третя категорія, до якої, власне, належали і ми – «туристи» це люди з середніми рюкзаками, які, хоч і напаковані всякими смачностями, проте значно менші, ніж в «ентузіастів». Команди типу «туристи» їдуть на Доброволець, щоб трохи провітритися і розім’яти ноги. Ну і, звісно, спробувати себе на міцність і помилуватися вищезгаданими прекрасностями, а потім вернутися додому з мотивацією щонайменше повторити свій подвиг наступного року.

***

Після короткого вступного слова організаторів, вшанування Героїв, все почалося – «бігуни» без особливих зволікань відірвалися і помчали до першого контрольного пункту зі швидкістю світла, «ентузіасти» впевнено і хоробро почвалали за ними, а ми плелися в хвості колони, розглядаючи все-під-ряд в Ківерцях та роздумували над подвигом моєї невідомої тезки Василини, на честь якої назвали місцевий базар. Протягом всієї дистанції в нас фактично перед кожним КП поставала нова місія – не загубити взуття у болоті; перейти річку, не промочивши ноги чи відірватися від шалених «ентузіастів», які наступали на п’яти.

Ми пили гарячий чай на привалах, сміялися, коли з гулом провалювалися у вже непевний сніг, йшли через сміттєзвалище, оминаючи величезні купи памперсів (водночас пропонуючи партнерам по команді приміряти викинуті гумові чоботи), розглядали вивезені в поле холодильники, мерзли під мостами, перекушували згущеним молоком, натирали ноги і навіть зо два рази пробували затягти пісню.

Погода того дня була особливою і обдарувала тих, кому не сиділося вдома, ледь не всіма стихіями – лагідне сонечко швидко ховалося за чорнющими хмарами, які позганяв шквальний вітер. Опісля з тих же хмар клаптями летів густий сніг, який плавно перейшов у дощ. Згодом на небо повернулося сонце і розтяглася кольорова веселка. Вже за кілька годин ми знову одягали капюшони та мовчки жували сніг, який набивався в рот, коли хтось починав говорити.

На нашому маршруті ми постійно когось переганяли, то хтось переганяв нас. Але було приємно дружно побурчати із практично незнайомими людьми про погодні підступи: ми знали, що всі, хто сьогодні на «Добровольців», переживають якусь подібну долю.

На жаль, через підступи долі нам не вдалося дійти до кінця – останнім нашим пунктом став «Тунель кохання» в Клевані. Вже вечоріло, і ми неабияк зраділи, побачивши вхід до тунелю. Передчуття підказувало – контрольний пункт десь близько. Ми йшли і йшли по шпалах, а пункту все не було – в душі, я впевнена, кожен із нас згадував якимись не дуже приємними словами залізничників, які повкладали шпали на відстані, замалій для одного кроку, але завеликій для двох)

Зрештою, ми просто зупинилися на вечерю десь посеред колії, випили гарячого чаю та кайфонули від того, яка краса нас оточувала – довкола колії було болото, а фактично – підтоплений ліс, тож у воді віддзеркалювалися старі стовбури і фіолетове небо. І хоч нам не вдалося дійти, то був до біса класний і насичений день, після якого залишилося море вражень, позитиву та крутого настрою. Вже ввечері, лягаючи спати, з своєю партнеркою по команді домовилися йти на наступний «Доброволець». Цього року вона знову приїде з Києва, аби в нашій волинській компанії побродити по лісах.

Мораль цього блогу така: якщо ви любите природу, десь всередині вас сидить дух авантюризму, який аж ніяк не реалізується в офісі, або ви досі думаєте, як провести останні вихідні лютого – не сумнівайтеся. Йдіть на «Доброволець» – смачний чай та чудовий настрій на багато тижнів вперед гарантовано.

Опубліковано у Доброволець. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *