Зима далеко не найкраща пора року для бігу, і багато хто з бігунів взагалі зав’язує з улюбленою справою до потеплінь, або ж перебираються на бігові доріжки чи манежі.Але інколи хочеться перевірити себе не лише в комфортних умовах і на знайомих маршрутах, а й хоча б трохи вийти із власної зони комфорту, за межі знайомого міста, за межі знайомих бігових об’ємів.
І туристичні змагання стежками героїв «Доброволець» в пам’ять про загиблих Героїв 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ», не лише добре для цього підходять, а й дають змогу ближче познайомитись з історією нашого краю, пройти місцями історичних подій, вшанувати пам’ять тих, хто відстоював інтереси українців як кілька років, так і багато десятків років тому.
В 2016 році наша команда 100Хід планувала прийняти участь в Добровольці в минулорічному складі, який склався тоді для нас досить успішно – перемога в другій категорії складності. Але так сталося, що Дмитро не зміг прийняти участь, і нам з Валєрою прийшлось бігти не тільки за себе, а й за нього. Так як базовий табір змагань цього року був в смт Цумань (приблизно 50 км від Луцька), то ми вирішили приїхати на місце старту вже вранці суботи, за кілька годин то стартового сигналу. Подяка оргам за автобуси, які привозили учасників не лише в п’ятницю ввечері, але і зранку суботи. Отримали карту, і відразу кидається в очі велика кількість контрольних пунктів – рівно 20, і в голові вже починають промальовуватись картини, як ти починаєш блудити в пошуках якогось потрібного тобі стовпчика чи дерева. Узгодивши з напарником маршрут аби потім не спорити на дистанції, пішли готуватися до старту, який цього року через велику кількість команд (40) вже був масовим.
Ще одна подяка організаторам за погоду. Не знаю, де і які зв’язки вони мають, але вона дійсно була ідеальною – вранці кілька градусів морозу, що підсушило дороги і частково болота, а протягом всього дня яскраво світило сонце, яке, хоча і було зимовим, але створювало ілюзію тепла. Отож, нічого не заважало бігти, і ми побігли… До першого контрольного пункту було близько п’яти кілометрів, і хоча темп бігу був не високим, цього було достатньо, аби розігрітися, і далі основну частину я рухався лише в футболці з довгим рукавом.
На першій відмітці нас одночасно було три команди, але вже після другого ми залишились самі. Щоправда, в розмовах ми пропустили поворот, втратили кілька хвилин, і нас вже наздогнали наші знайомі Рарамурі. Трохи з хлопцями поговорили під час руху, але так як вони рухались на більшу дистанцію, то вирішили нас відпустити, їм більш економно доводилось відноситись до затрати сили. Свіжі сили, гарний ліс, і ми захоплено обговорюємо наскільки приємно бігати отакими незнайомими місцями, в порівнянні із звичними маршрутами. І навіть моя необережність на 10 км, яка повністю намочила мій лівий кросівок, не могла зіпсувати настрій.
Вибігши з лісу, вже готувалися до справжнього болота, яке добре проглядалося на карті, але були приємно здивовані, що майже скрізь на нашому маршруті сухо, і дістатися найкоротшим шляхом до наступного пункту нам заважала не вода, а густі хащі, які ми інколи находили в пошуках короткої дороги. Діставшись бобрового загату, задоволено відмічаємо, що знайдена третина контрольних пунктів, пройдено приблизно третина оптимальної відстані, і нам поки вдається тримати непоганий темп. Всі ці гарні новини вирішили відсвяткувати бутербродами і яблуками, хоча і до цього вже смакували в’яленим інжиром.
Пейзажі змінюються, ми виходимо з лісу, і рухаємось полями в напрямку села. Ми вирішили трохи відійти від рекомендованого організаторами маршруту, і після КП Ч відправились відразу на Т, так як там дуже добре прокладався маршрут, а відстань здавалась меншою. Більш точні заміри інших команд підтвердили нашу гіпотезу – такий шлях був меншим приблизно на кілометр. Після відвідин місця розташування підземного шпиталю повстанців, вибрали не найкращий шлях для переходу до 22-го КП. Але навіть в тій ситуації раділи, що продиратися нам приходиться не через горганську альпійку, а відносно прохідні зарослі, хоча і з водою. Та і з пошуками самого квартального стовпчика були перші невеликі труднощі.
На фоні фото цього КП проглядається вода, через яку нам довелось проходити. Спочатку Валєра навіть намощує зрізану вільху, аби перехід був максимально сухим, але, зустрівши наших друзів, Ті, що пройшли крізь ліси, почали змагатися в тому, хто швидше пройде і крізь воду – сухих не лишилося. Відвідавши спостережну вежу, знову поверталися по тому самому мокрому шляху.
До репера, позначеного літерою Л була пряма зрозуміла дорога, от тільки вона була в такому стані, що бігти по ній було неможливо – спочатку болото, а потім і хащі на просіці. Та і після Л ситуація на краще не змінилася. Хіба що тут ще запам’ятався перехід через канал, глибиною вище колін. Холодна вода приємно освіжила і збадьорила м’язи, та і кросівки, які до того вже встигли «висохнути» кілька разів, теж не знімали, а отже і вони трохи помилися.
А далі був асфальт, ще одне КП, яке за світлої пори знаходилось добре, а от при світлі ліхтарів це вже виглядало не так просто. Відмічаємо 50-ий пройдений кілометр, а попереду ще майже третина дистанції. Ще одне село. Приємно, що цього року сіл було менше, в порівнянні з минулим роком – лише два, так як приємніше ходити/бігати менш цивілізованими місцями. Ще один момент – спокуса. Від деяких учасників приходилось чути, що дуже важко знайти в собі сили заходити в ліс ще за трьома КП, коли від місця фінішу тебе відділяє асфальтована пряма з автотранспортом. В плануванні маршруту до 5-го КП ми розмірковували, на якому березі річки буде рости потрібне нам дерево. Виявилось, що не над тим потрібно було ламати голову, так як річку без проблем можна було перестрибнути навіть без розбігу.
Все йшло згідно нашого плану – знайти всі контрольні пункти до заходу сонця, але вже на наступному «дереві в лісі», ми призадумались, чи вдасться нам реалізувати свій план. Обходивши різні просіки в різних напрямках, ми таки находимо те саме дерево, але відразу зауважуємо, що за темної пори доби це буде зробити дуже і дуже складно. Наші припущення підтвердили команди, яким пощастило шукати дерево в лісі в темноті.
Але справжні пригоди для нас починаються на останньому контрольному пункті. Квартальний стовпчик мав би бути на перехресті просік. Без особливих проблем знайшовши перехрестя, ми не змогли знайти стовпчик. Сонце відповідально поставилося до власних обов’язків, і таки супроводжувало нас до потрібного місця, але і воно вже втомилося шукати, і сховалося за горизонт. Не допомогли ні сутінки, ні потужні ліхтарі, ні поради організаторів. Трюк, який ми проробили з деревом, знайшовши його в іншому місці, зі стовпчиком так і не спрацював. Хоча повага тим командам, які все ж знайшли його, байдуже на якій відстані, від позначеного. Вибравшись на дорогу бігом (бо вже встигли змерзнути на тому перехресті), нам ще лишалося до фінішу близько 8 км асфальтом. Правда, спочатку під час спроби бігти, в мене відчувалося поколювання збоку, і ми частину дороги йшли, але останні кілометра чотири якось попустило, і ми без проблем добігли до місця фінішу.
Під час цього забігу я не помітив, як розрядився годинник, тому трек виявився не зовсім повним, але там не вистачає якихось кілометра чотири-п’ять. Повну версію нашого треку можна переглянути тут.
На фініші вже була одна команда, але вони знайшли ще менше КП. Ми ж цікавістю очікували на прибуття нових команд, аби дізнатися результати їхніх пошуків КП номер 6. І це все відбувалося під час смачної вечері, безкінечного розпивання чаю, і приємних розмов з друзями-«суперниками». Поки без офіційних протоколів, але ми таки здобули перемогу.
Місце: 1
Час на дистанції: 11:06
Контрольні пункти: 20 19 з 20
Друге місце в нашій категорії складності здобуло відразу дві команди. Одна з них Ті, що пройшли крізь ліси на дві третіх складалися з минулорічних переможців першої категорії складності, а друга команда Drapieżniki, яка наполовину складалася з минулорічних Raramuri. А щодо Рарамурі, то вони, в наполовину оновленому складі здобули перемогу в першій категорії складності.
Щодо самих «змагань», то вони дуже сподобались. Приємно було йти/бігти такими рідними лісами, болотами побитим асфальтом, приємно було знайомитися з історичними і географічними об’єктами, приємно було поспілкуватися з любителями активного відпочинку, які, і не в останню чергу завдяки таким змаганням, вже стали друзями. Дякуємо організаторам за проведене свято, і бажаю, аби рекорди по кількості учасників обновлювались кожного року.
Правда, трохи сумно від того, що в таких місцях нам вдалося зустріти лише куріпку, яка вискочила з-під ніг, в той час, як іншим учасникам пощастило зустріти чи козуль, чи два десятки диких кабанів, чи навіть оленів – от вони то справжні переможці 
Але, буде нагода обов’язково повернутися в ці ліси, можливо навіть на велосипеді, аби ще більше всього роздивитися, і не в такому поспішному темпі…
Cергій Турчик, команда 100хід
