35 СОТНЯ САМООБОРОНИ МАЙДАНУ
ВОЛИНСЬКА СІЧ
НЕБЕСНИЙ РІЙ
«Волинська Січ» – 35 сотня Самооборони Майдану, сформована 24 січня 2014 року на основі мешканців Волинської та Рівненської областей, переважно членів ВМГО «Національний Альянс», під керівництвом Павла Данильчука.
На час формування до складу «Волинської Січі» входило до п’ятдесяти активістів.
У лютому 2014 року прокуратура Волинської області розпочала кримінальне провадження за фактом створення сотні.
Під час кривавих протистоянь на Майдані 19-20 лютого із спецзагонами, саме 35 сотня «Волинська Січ» понесла чи не найбільші втрати серед самооборонівців Майдану.
В результаті, 11 людей – поранили, а 6 – вбили:
26 років, театральний режисер.
Загинув 20 лютого 2014 року на Першій барикаді на вулиці Інститутській.
20 лютого зранку, коли бої начебто вщухли, Герой Небесної Сотні Олександр Храпаченко заліг з товаришами на першій барикаді на Інститутській. Хтось кинув коктейль Молотова, Сашко підняв голову подивитись. Саме в цей момент снайперська куля пройшла через його ключицю та легені і потрапила просто в печінку. Смерть настала миттєво.
Йому було 26. Народився та проживав у Рівному. Там закінчив школу й університет. Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області.
Акторський талант і режисерські здібності в Олександра Храпченка проявилися ще з дитинства. Тож, цілком передбачувано, що свій майбутній фах він пов’язав із театром. Після закінчення школи вступив в Рівненський державний гуманітарний університет на кафедру театральної режисури. За спеціальністю — режисер драматичного театру.
«Театр та сцена надихали Сашка. У нього завжди було безліч цікавих ідей та рішень. Олександр був талановитим режисером і актором», — розповідає дівчина Сашка Катерина Самчук.
Щоправда, за своє життя він встиг знятися тільки в одному фільмі з промовистою назвою «Воскресіння».
На одному з відео він у подертих джинсах і бандані розповідає журналістам розважальної програми про паркур і гори. Це ще одне його захоплення. Він надзвичайно полюбляв походи, скелі, мандрівки. «Сашко побував на всіх вершинах українських гір. На деяких навіть декілька разів. Альпініст — було його друге ім’я! Він навіть поєднав свою любов до альпінізму з роботою: на висотах утеплював будинки, фарбував фасади. «Саша ніколи не боявся висоти, завжди прагнув до неї!» — розповідає його дівчина. Олександр часто казав:
«Хочеш побачити справжність людини? Візьми її з собою в похід на 3 дні!»
Можливо, тому в Сашка були тільки справжні друзі – ті, з якими він ходив на вершини українських гір, в походи, долав сотні кілометри літом і в морози.
Зараз сторінки в соціальних мережах пам’яті Сашка просто засипані спогадами його друзів і віршами про нього. Згадують його цілковитий позитив і сонячність, енергію і безжурність попри всякі негаразди.
«Він не сидів на місці, завжди був у гущі подій — серед людей», — згадує товариш Сашка Андрій Власик.
Він і на Майдані був у самій гущі, ще з листопада… Відразу записався до 35-ї сотні Самооборони Майдану Волинська Січ. «Сашко впроваджував для своєї сотні нові ідеї і стратегії боротьби. Непохитно вірив в те, що все зміниться, в те, що вони все змінять!», – розповідають його друзі.
Катерина каже, що ніколи не забуде останній дзвінок Сашка.
«Він мені подзвонив і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то щоб я сильно не плакала, — розповідає вона. — Він також хотів, щоб я знала, що він мене дуже сильно любить. Тоді я запитала, до чого він це? Не усвідомлювала всієї картини жаху. А тепер розумію, що він знав, як там, і знав, на що йде».
21 рік, студент.
Загинув 20 лютого 2014 року від снайперської кулі на вулиці Інститутській.
«Коли я вже їхав забирати брата з моргу, мені треба було вибрати фотографію, щоб показати людям, яким був Василь. Вибрав, де він гостює в мами в Італії. Він там так щиро посміхався. Коли вже прийшов у морг забирати тіло, глянув, а там та сама посмішка на обличчі… тільки очі закриті», — не витримує і починає плакати Роман, рідний брат Василя Мойсея.
21-річного юнака з Луцька 20 лютого на Майдані застрелив снайпер.
Друзі і рідні кажуть, що Василь був веселим, життєрадісним хлопцем. Він випромінював оптимізм і заряджав позитивом інших.
Василь на Майдан завжди їздив з найкращим другом Степаном Стецьковичем. Хлопці були там багато разів. Напередодні мирного наступу на Верховну раду 18-го лютого Василь подзвонив Степану та сказав, що треба їхати знову.
Батько Василя Михайло Мойсей спокійно сприйняв чергову поїздку хлопця до Києва. А от мати, яка живе і працює в Італії, дуже хвилювалася. Одинадцята вечора 18-го лютого, мати дзвонить і каже:
«Не лягай спати, молися».
Я не зрозумів, чого молитися, хіба то перший раз поїхав? Поїхав та й прийде. А вона: «Мені чогось недобре». Після її слів я вже не спав. Вперше заснув десь вже на четвертий день після похорону», — розповідає батько Героя Небесної Сотні.
18-го лютого, коли стало зрозуміло, що влада обрала силовий сценарій, Василь з Степаном поспіхом записалися у Волинську січ — це 35 штурмова резервна сотня Майдану, яка завжди була на передовій. Василь взяв псевдонім Крук.
Степан на Інститутську пішов раніше і зупинився біля Жовтневого палацу. Він бачив, як п’ятеро бійців з щитами піднімалися вгору, але вже за секунду четверо впало на землю. Серед них був і Василь.
«Я знав тільки Василя, тому схопив його за комір, потягнув вниз по сходам». Тоді він сказав останні слова: «Я вас люблю. Вибачте», — згадує Сергій.
У Василя після цих слів почався приступ епілепсії. Сергій допоміг хлопцю, навіть доніс до швидкої, але за кілька годин у лікарні той помер.
«Напевно Василю передалися гени брата мого батька. Той за Сталіна сидів в казематах Сибіру. Казав: «Почекайте, москалі, ще Україна буде самостійна», — розповідає батько Героя Небесної Сотні.
Чоловік згадує, як ще задовго до Майдану був із сином на сільському мітингу. Коли старенький дід після виступу сказав: «Слава Україні!», єдиний, хто знав, як відповісти, і не боявся, був Василь. «Вигукнув: «Героям Слава!». Таким він був… Патріот України», — додає батько.
Мати і рідна сестра Василя, які давно жили і працювали в Італії, кликали його до себе. Але хлопець не хотів, казав: Батьківщина його тут — в Україні. Між навчанням на факультеті фізичної реабілітації Луцького університету «Україна», працював із братом на будівництві.
Василь був родом із Тернопільщини, але багато років із братом жив на Волині. У Луцьку його і поховали. 27 березня йому виповнилося б 22 роки.
29 років, громадський активіст, фермер.
Загинув 18 лютого 2014 року під час зіткнень на вулиці Грушевського.
Герой Небесної Сотні Олександр Капінос отримав поранення в голову ввечері 18-го лютого під час оборони Майдану від силовиків. Це сталося на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська. 10 березня Олександру мало б виповнитися 30 років. Після перемоги Єврореволюції він збирався одружитися.
На Батьківщині у селі Дунаїв Героя називають малим Кобзарем.
«Він завжди мені асоціювався з Шевченком, був борцем за правду. Надзвичайно любив Україну і все українське. А для нашої молоді і села по-новому відкривав Шевченка, — розповідає Євгенія Лісова, сільський голова Дунаєва. — Сашко грав на бандурі, виконував твори Шевченка, знав напам’ять Кобзар».
В сусідньому селі Куликів Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. «Жоден житель цього села стільки не зробив, як він. Його вся молодь поважала, такого хлопчини більше немає у всьому районі», — каже директор клубу села Куликів Микола Каняєв.
Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців.Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.
У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.
Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан.
«Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує батько Героя.
На Євромайдані Сашко вступив у Волинську січ — 35-ту штурмову сотню, яка завжди була на передовій. Був ройовим. За силу духу мав псевдо Кремінь.
«Йому довіряли, бо був відповідальним, беззаперечно виконував всі накази», — каже Сергій Мерчук, боєць Волинської Січі.
18-го лютого увечері 35-сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. «Ми закидали міліцію коктейлями Молотова, вийшли з двору і всі кажуть, що треба йти відпочити. А Сашко перебиває:
«Ні, нікуди не йдемо, тому що людей небагато, Беркут може прорвати кордон».
«Ми погодилися. За годину він отримав смертельне поранення», — пригадує Сергій Мерчук.
Поранено Героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був при свідомості. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував:
«Все буде добре, ми переможемо!»
Він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серця Героя зупинилося.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам’ятника Борцям за Волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.
«Сашко загинув з вірою в те, що справи його будуть продовжені і Україна пишатиметься своїми синами», — переконана його дівчина Олена Котляр.
28 років, підприємець.
Загинув 20 лютого 2014 року від кулі снайпера на восьмій барикаді, що навпроти станції м. Хрещатик, по вулиці Інститутській.
«Едику, ну що ти робиш? Чого їдеш на той Майдан, якось усі живуть, а тобі чого? Корова в нас є. І молочко є… Я на заробітки вже не поїду, буду тебе глядіти. Женишся, дітки будуть… А він мені: «Ай, мамо, ти нічого не розумієш!» І все про Україну, про Україну…» — згадує розмови із сином матір героя Небесної сотні Едуарда Гриневича Світлана Іванівна.
20-го лютого її Едик загинув від кулі снайпера.
Едуард єдиний зі свого села — поселення знаходиться за тридцять кілометрів від кордону з Білоруссю, майже за 500 кілометрів від Києва — їздив на Майдан. Хлопця в селі знали та поважали. Він мав талант до техніки. Найкраще в районі ремонтував мобільні телефони. Тут казали: якщо вже Едик не відремонтує, то телефон можна викидати. Світлана Іванівна розповідає, що син свого часу відкрив власний магазин сервіс, але «конкуренти задавили». Едуард, за словами матері, не раз страждав через свою доброту і довірливість.
«Завжди старався добро людям робити, але багато хто з того користався. Розгорнула його зошит клієнтів, глянула, а у нього стільки боржників. Ніколи не взяв би зайву копійку від бідної людини, — згадує мати. — Одного разу я з ним сиділа в магазині. Заходить хлопчик. Я питаю Едика: «Скільки з нього брати?» А він каже: «Нічого не бери, бо в нього немає ні мами, ні тата, він з інтернату».
Едуард на Майдан їздив тричі. «Він часто стояв у наших наметах, роздавав газети. Він був дуже скромною, спокійною та врівноваженою людиною, — каже свободівець Анатолій Пушкін. — Тому я раніше б не подумав, що він одним з перших побіжить на Інститутську».
Не вірила, що він опиниться на Інститутській, і рідна сестра.
«Перший раз як поїхав, нікому не сказав. Другий раз я вже знала, але він просив мамі не казати. Я дуже хвилювалася, цілий вечір кожну годину дзвонила. Він заспокоював, що з ним усе нормально, що він не стоїть на барикадах, а одяг видає», — згадує старша сестра Тетяна.
Едуард себе видав, коли повернувся з Києва застудженим. Як з’ясувалося, його на Грушевського облили з водомета. Коли він 16 лютого втретє зібрався їхати на Майдан, родина благала його залишитися. Та він не послухався.
«Він вступив у Волинську січ. Став козаком Нестором. 19 лютого я подзвонила, як відчувала щось. Кажу: «Едику, вертайся вже додому». А він: «Ти мене не розумієш!» Роз’єднався, не схотів зі мною говорити», — продовжує згадувати Тетяна.
Цього ж вечора Едуард відправив листа своїй двоюрідній сестрі Наталці, попросив відредагувати і зберегти для історії. В ньому хлопець у деталях описує найважчі дні протестів. «Не можу зрозуміти, чому на мене дивились люди, коли я стояв на передовій на Інститутській та Майдані, і не підходили допомогти. Чому вони такі боягузи та несвідомі?!» — писав він.
«Настало 19 лютого, а з ним не стало нашого кошового Сашка, ще декілька ранених. Покойтеся з миром. Ми доведемо, що ви недарма полягли на цій війні!» — писав герой Небесної сотні за день до смерті.
20 лютого Тетяна набрала телефон брата о десятій ранку. Але їй так ніхто і не відповів. Згодом подзвонила Наталка. У слухавці вона почула жіночий голос, який повідомив:
«Власник цього телефону загинув на Майдані».
29 років, підприємець.
У розпал протистояння на Грушевського самооборонівець Іван Городнюк стояв у перших лавах перед барикадами з палаючих покришок. Він приїхав до Києва на самому початку Євромайдану. Одразу вступив до Волинської сотні і був активним її бійцем.
17 лютого на Грушевського Городнюка жорстоко побив Беркут. А 18-го, у страшенний мороз, силовики застосували проти мітингувальників водомет — чи то для гасіння запалених шин, чи то щоб розігнати активістів. Побитому напередодні хлопцеві з Березного знову не пощастило: на лютневому морозі він потрапив під льодяний душ, що влаштував Беркут. А на додачу до того — жахливо проморозив ноги.
У важкому стані, хворий і побитий, 19 лютого Іван приїхав додому у Березне — геть виснаженим та знесиленим, згадує його брат Вадим. Городнюка здолала жорстока пневмонія, він навіть не встиг розпочати лікування. Вже 20 лютого вночі хлопця не стало — не витримало серце.
Іван Городнюк помер на руках у матері і брата.
«Іван був не просто патріотом — він був націоналістом у найкращому сенсі цього слова», — розказує про Героя Небесної сотні його знайома Лана Клячківська.
Городнюк захоплювався історією УПА, розказує дівчина, віддавна був у лавах Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять». Разом із товаришами вишукував та опікувався перепохованням загиблих у минулому столітті та похованих у лісах воїнів УПА.
Ще одним його хобі були історичні реконструкції. На численних фотографіях хлопця, викладених у соцмережі, Іван часто позує перед камерою у військовий формі. Причому нерідко в одязі «ідеологічного супротивника» — червоногвардійця.
У ріднім краї Городнюка знали всі — він завжди і в усьому був активним, зацікавленим і безвідмовним, коли заходила мова про допомогу чи необхідність долучитися до спільної справи. Національні конгреси, табори, вишколи, мистецькі акції, членство у виборчих комісіях — таким було його життя.
Громадська активність поглинала левову частку Іванового часу. Проте він відшукував можливість приділяти його ще одній улюбленій справі — танцям. Городнюк вправно танцював хіп-хоп. Вів гуртки у місцевих школах і навіть очолював студію сучасних танців у районному будинку культури.
А ще усі як один друзі Івана згадують, як смачно він куховарив під час вишколів та таборів. «То завжди були смаколики», — згадує Лана.
23 роки, працівник магістральних газопроводів.
Убитий снайпером 20 лютого 2014 на вулиці Інститутській.
«Нація, яка не готова посилати Синів на смерть, чи не виживе, – цю цитату українського дисидента Левка Лук’яненка герой Небесної сотні Сергій Байдовський розмістив на своїй сторінці в соцмережі за п’ять днів до своєї загибелі.
«За що тебе у мене забрали?!!» – написала в день його смерті дівчина Світлана.
20 лютого близько 8 години ранку Сергій зателефонував рідними і сказав, що з ним все в порядку. Це був останній дзвінок. Після цього телефон вже не відповідав. Його вбив снайпер пострілом в груди.
«Він мріяв стати хорошим батьком і чоловіком. Хотів, щоб я вчилася і захистила кандидатську дисертацію, – згадує 19 річна Світлана. – Стільки разів репетирував визнання в любові, що я сказала, що коли він дійсно зробить мені пропозицію, я не повірю. Планів і мрій було досить. Але все пропало безвісти…»
Сергій народився в місті Нововолинську в сім’ї шахтарів. З 13 років ріс в селі Менічі, у бабусі (де його і поховали) – батьки хлопця, як багато на західній Україні, працювали на заробітках в Європі. Бабуся хворіла і була прикута до ліжка, хлопця виховували дядько Онуфрій і тітка Галина.
Байдовский закінчив луцький інститут «Україна», студентом пішов працювати, щоб хоч чимось допомогти батькам і повернути маму додому, в Україну.
Політикою особливо не захоплювався, але дуже любив історичні фільми, цікавився історією українського народу і ще в студентські роки дав присягу козака «захищати свою землю» в Українському реєстровому козацтві.
Сергій ніколи не був байдужим до подій, що відбувалися в Україні. Духом Майдану він перейнявся ще в дев’ятому класі, під час Помаранчевої революції. Тому після розгону студентів не міг залишатися осторонь – вважав своїм обов’язком захищати і будувати нову, європейську, Україна.
На Майдан, як з’ясувалося тільки після його смерті, їздив дуже часто. Рідні навіть не знають, скільки разів, – Сергій приховував від них ці поїздки, щоб не хвилювалися.
Про це лише недавно розповів його бойовий побратим Володимир Ткачук:
«Сергій взяв відпустку на роботі і з початку грудня постійно їздив на Майдан. У той день, коли сформували Волинську сотню, 25 січня, він теж був там».
Те, що в Україні буде війна, Сергій передчував давно – ще влітку 2013 розповідав про свої припущення матері.
Того трагічного дня, 20 лютого, Сергій поспішав на допомогу побратимам… Хлопці з Волинської сотні кинулися на передову, як тільки почули про штурм Майдану, і на них припав один з перших ударів.
Побратимів Сергія, що звалилися на землю після вибуху гранати, пораненими понесли до медиків. А він – встав і побіг далі …
Про те, що сина не стало, мама дізналася в Італії. Навіть там вона не відривалася від телевізора, а вранці 20-го відчула недобре і почала дзвонити синові.
Сергій уже був в «швидкій». Отримавши вогнепальне поранення в груди, однозначно несумісне з життям, він ще намагався боротися: за словами лікарів, його серце тричі починало битися.
Але коли мама намагалася набрати його номер, Сергій Байдовський був уже мертвий.